Атрошенко, Владислав Анатольевич

Версия от 13:57, 1 ноября 2012; imported>Patriots (Новая страница: «{{Персона | ФИО = Атрошенко Владислав Анатольевич | Фото = Атрошенко Владислав.jpg | Данные = На...»)
(разн.) ← Предыдущая | Текущая версия (разн.) | Следующая → (разн.)
Атрошенко Владислав Анатольевич
Атрошенко Владислав.jpg
Народный депутат Верховной Рады Украины IV VII созывов.
http://atroshenko.com.ua/

Официальная биография

Дата и место рождения

Родился 5 декабря 1968 года в Чернигове.

Учеба

  • 1994 - Окончил Харьковский авиационный институт, специальность «системы автоматического управления летательными аппаратами», квалификация - инженер-электромеханик.
  • 2005 - Окончил национальную академию Государственного управления при Президенте Украины, факультет высших руководящих кадров, магистр государственного управления.

Семейное положение

  • Отец - Атрошенко Анатолий Федорович, инженер.
  • Мать - Атрошенко Тамара Ивановна, учитель математики.
  • Супруга - Ирина, преподаватель в Черниговском технологическом университете.
  • Дочери - Анастасия, 1997г.р. и Полина 2005 г.р.

Трудовая деятельность

  • 1993 - Экономист в отделе валютных операций Черниговского филиала акционерного банка «ИНКО».
  • 1994 - Финансовый директор ЗАО Крестьянский торговый дом «АГРО».
  • 1995 - Финансовый директор, первый заместитель генерального директора ЗАО «Фалкон».
  • 1998 - Председатель правления ЗАО «Агроэнергопостач».
  • 04.2002-03.2005 - Народный депутат Украины IV созыва, избранный по избирательному округу № 207 (Черниговская область).
  • 06.2002 - Член комитета Верховной рады Украины по вопросам бюджета.
  • С 15.05.2002 - Во фракции «Наша Украина».
  • 4.04-12.12.2005 - Голова Черниговской облгосадминистрации.
  • 03.2007 - Советник председателя правления ОАО «Кредобанк».
  • 02.2009 - Председатель наблюдательного совета ОАО «Хлеб Киева».[1]

Оперативное дело

Дополнительные сведения

30px-Aquote1.png

Автобиография

Я, Атрошенко Владислав Анатолійович, народився 5 грудня 1968 року у Чернігові. Мої батьки Анатолій Федорович і Тамара Іванівна родом з Городнянщини, мати – вчитель, батько - інженер. Весь їх життєвий шлях і трудова діяльність пов’язані з рідною Чернігівщиною.

Після закінчення Чернігівського педагогічного інституту мою маму направили працювати вчителем математики в Анисівську середню школу Чернігівського району. Ще й досі жителі Анисіва пам’ятають, як мама іноді брала мене маленького з собою на уроки. Я тихесенько сидів за партою, щось малював. Я ще не розумів, що йде урок і по класу ходити не можна, тож інколи звертався до мами зі своїм дитячим питанням. З самого дитинства в мені було закладено повагу до вчительської праці.

Після Анисіва мама вчителювала у Чернігівській школі №16, визнана одним з найкращих вчителів математики в місті Чернігові. В цій школі мама пропрацювала до пенсії. Багато поколінь чернігівців пам’ятають її як гарного та вимогливого вчителя, добру та чуйну людину. За свою багаторічну педагогічну діяльність вона отримала високе звання Заслужений учитель УРСР та медаль «За трудову доблесть», удостоєна звання Ветеран праці.

Батько після закінчення Київського політехнічного інституту з 1969 по 1994 роки (більш ніж 25 років) трудився на Чернігівському Радіоприладному заводі – підприємстві, яке на той час було найпотужнішим у нашій області. З 1994 по 2008 рік батько працював інженером на Чорнобильській АЕС. На заслужений відпочинок вийшов на 69-му році життя. Зараз мої батьки – пенсіонери, живуть у Чернігові. Саме вони та ще дідусь з бабусею привчили мене до праці. Я добре знаю, яка важка праця селянина, адже змалку і до школи жив у Городні з дідусем та бабусею, а упродовж навчання в школі кожного літа допомагав їм на городі. За кілька днів ми сім’єю посадили та викопували картоплю на 20 сотках городу біля хати, та ще обробляли майже 50 соток у полі. Коли бабуся з дідом були ще при силі, то тримали чимале господарство: двох корів, двох-трьох свиней, до півсотні чи більше кролів, птицю. Тож мені добре відомо, як щодня нагодувати таке господарство, накосити трави, наносити води, напиляти та наколоти дров.

У Чернігові я навчався у середній школі №16, яка знаходиться біля Технологічного університету (тоді ще Політехнічного інституту). Мені подобалося навчатися, і я вчився дуже старанно, бо не хотів, щоб мої гарні оцінки хтось хоча б подумки пов’язував з професією мами. Закінчив школу з золотою медаллю, був багаторазовим переможцем міських та обласних олімпіад з фізики та математики. Я любив математику, але фізика все ж таки мені подобалася більше. В тому числі завдяки чудовому вчителю фізики Горному Борису Матвійовичу. В 1986 році – у рік Чорнобиля – я вступив до Харківського авіаційного інституту. З червня 1987 року по червень 1989 року проходив строкову службу у лавах Радянської Армії (в ті часи армійська служба дійсно вважалася почесним обов’язком, робила з пухких юнаків справжніх чоловіків, загартовувала волю і характер). Відслуживши два роки, я продовжив навчання в ХАІ. В школі у навчанні я був кращим, тож сподівався, що і в інституті теж буду серед кращих. Проте в групі з 24 чоловік було 19 медалістів з усього Радянського Союзу - в основному талановитих та добре підготовлених хлопців. Більшість з них не проходила військової служби, тож після армії мені доводилося докладати надзвичайних зусиль, щоб достойно увійти в навчальний процес. В групі, відверто, я був 5-7-м.

Додатковим стимулом до навчання була можливість отримати підвищену стипендію, яка нараховувалась так: 40 карбованців – загальноукраїнська стипендія; плюс 15 карбованців – доплата за військову кафедру; в підсумку 55 карбованців збільшувалися на 25%, якщо за результатом сесійних іспитів було не більше 2-х «четвірок» і збільшувалась на 50% за відмінне навчання. Майже весь час навчання я отримував на 50% підвищену стипендію - 82 карбованці 50 копійок. У батьків намагався грошей не просити, аби не обтяжувати родину, проте мама давала мені по 50 карбованців, відряджаючи після канікул на наступний семестр. Одного разу батько зробив зауваження, що я мушу сам зароблять собі на життя, як він це робив в свої студентські роки, працюючи ночами на консервному заводі. Пам’ятаю, як глибоко зачепили мене тоді слова батька, за які я вдячний йому все своє життя.

Пам’ятаю, як мої однокурсники – хлопці та дівчата з більш заможних сімей – після лекцій і практичних занять йшли гуляти, розважатися, а я весь свій вільний час, починаючи з 4-го курсу, працював, а на 5-му курсі заснував у Харкові власне багатопрофільне підприємство, яке входило до корпорації «Укрсибінкор». При цьому я закінчив інститут з червоним дипломом, отримав спеціальність інженера-електромеханіка. На запитання: як я встигав поєднувати успішне навчання денної форми на спеціальності «Системи управління літальними апаратами» в одному з найавторитетніших технічних вузів колишнього СРСР і роботу, відповідь знає тільки молодість і завзяття. Пам’ятаю, що втомлювався так, що засинав одразу, тільки-но торкався головою подушки. З студентських років не користувався будильником, бо о котрій би не лягав - встаю в необхідний час. Попри будь-яку завантаженість, знаходив час на прання та прибирання, наведення ладу в особистих речах – і досі за цю звичку вдячний армії. Коли встигав – готував, коли ні – їв, де доводилося та що доводилося.

Наприкінці 80-х ще існувала система держзамовлення на молодих спеціалістів, і я поступив до ХАІ за направленням Чернігівського Радіоприладного заводу. Проте, на час закінчення інституту - у 1993-1994рр. це потужне підприємство, флагман виробництва нашої області, поступово почало розвалюватися, настала перша хвиля скорочень, почалися затримки з виплати заробітної плати. Тож коли мені запропонували роботу економіста в Чернігівській філії банку «ІНКО», я погодився. Коли рік пропрацював у банку, мене запросили на посаду фінансового директора в «Селянський торговий дім «АГРО». До 2002 року я працював на підприємствах, пов’язаних з аграрним комплексом. Деякі з них й досі існують, люди отримують заробітну плату.

По роду занять мені довелося досить часто зустрічатися та спілкуватися з представниками місцевої влади, я зіткнувся з їх байдужістю до проблем простих людей - наших земляків. Тож громадяни підтримали мене, коли я вирішив йти до Верховної Ради. У березні 2002 р. виборці Чернігівського, Ріпкинського, Городнянського районів і м. Чернігова обирають мене депутатом Верховної Ради України. Коли я став депутатом, то пережив значний тиск. Тодішня влада все робила, щоб я перейшов до «більшості», але люди, які мене обирали, не делегували мені таких повноважень. Тож я відмовився. Тиску зазнали як мої родичі, близькі люди, так і знайомі. І навіть тоді, коли інші депутати почали вступати у «більшість» цілими фракціями та групами, свого рішення я не змінив.

За роки роботи у Верховній Раді я відмовлявся брати участь у різних політичних «ток-шоу» і займатися популізмом. Я працював. Так, у 2003 році, мені як члену бюджетної комісії вдалося добитися виділення коштів на фінансування робіт: підведення газу до с. Дібровне (2,8 км) та у м. Городня (4,7 км + 0,5 км), проведення каналізації у Городні (2 км). Крім того, був підведений газ до одного з найдревніших слов’янських містечок - селища Любеч (Ріпкинський район), а також у Ріпки та с.Неданчичі, зведена тепломережа до с. Замглай (0,9 км). У Ріпкинському районі були прокладені дороги до Смолигівки (0,8 км), Нових Яриловичей (0,8 км), а також зведена дорога Ріпки-Радуль-Лизунова Рудня (2,7 км). Газифіковано Бурівку – село Городнянського району.

Цього ж року у Чернігівському районі за моєї допомоги були газифіковані села Клочків (4,7 км), Новий Білоус (2,2 км), Старий Білоус (3,4 км) та с. Ведильці (0,8 км). До с. Гущин була проведена каналізація, а до Клочкова – вода. У наступних роках продовжилася газифікація сіл Вихвостів, Смичин, Конотоп у Городнянському районі, Неданчичі, Замглай, Любеч, Ріпки в Ріпкинському районі та Антоновичі, Рудка, Льгів, Ведильці, Лукашівка в Чернігівському районі. Була заасфальтована дорога Городня-Сеньківка (7 км) та прокладена дорога до с. Гасичівка Городнянського району (1,5 км). За мого сприяння у Ріпкинському району прокладений водогін у с. Вороб’їв (8 км), а в с. Киїнка, що під Черніговом, побудована каналізація.

В 2004 році вся Чернігівщина та громада України прагнула змін у державі. Всі сподівалися, що настануть кращі часи, і майже 70% жителів Чернігівщини так само, як і я, на президентських виборах підтримали Віктора Ющенка. В 2005 році він призначив мене головою Чернігівської обласної державної адміністрації. На той момент наша область була на останньому місці в країні за соціально-економічними показниками. Мені вдалося вивести область на 12-місце. При цьому я прискіпливо придивлявся до всіх працівників, що знаходились на держслужбі, дав їм шанс проявити себе, працювати на благо людей. Очільники районних адміністрації написали заяви про звільнення відповідно до нашого законодавства, оскільки був обраний новий президент. Із 106 працівників апарату облдержадміністрації я не звільнив жодного.

У грудні 2005 року я пішов з посади голови ОДА. Зробив це гідно, без образливих коментарів у пресі. Чому? Бо я йшов на цю посаду розбудовувати країну, а не брати участь в інтригах, які почалися в оточенні тодішнього Президента В.Ющенка. І цим, напевно, «не прийшовся до двору». На мою думку і на думку багатьох моїх земляків, найбільше зло, яке зробив Ющенко, в тому, що мільйони людей зневірилися в їхній можливості змінити країну на краще, він відібрав у людей віру в майбутнє України. Говорячи відверто, Ющенко зрадив не тільки мене, а й багатьох, що були поруч з ним у складні 2002-2004 роки. Але, як кажуть, «все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими».

Я знову почав займатися підприємницькою діяльністю, з 2007 року займав посаду Радника Голови правління ВАТ «Кредобанк», а з 2009 і до цього часу я – Голова Наглядової ради найбільшого виробника хліба в Україні – ВАТ «Хліб Києва». Мене запросили на цю посаду як раз у той час, коли підприємство спіткала глибока криза, що вразила всю економіку країни. Мені з однодумцями вдалося підняти це підприємство з колін, значно поліпшити фінансові показники, збільшити асортимент та покращити якість продукції, значно підняти рівень заробітної плати працівників. Зараз підприємства ВАТ «Хліб Києва» виробляють 13,5% хлібобулочних виробів України, значною долею яких є соціальні сорти хліба. На підприємствах працює біля 6 тисяч робітників, за яких я несу особисту відповідальність.

В 2010 році жителі Чернігівщини обрали мене депутатом Чернігівської обласної ради. Я позапартійний. Щодо мого сімейного стану, то я одружився в 1995 році. Дружина Ірина дотепер працює викладачем у Чернігівському технологічному університеті. В 1997 році у нас народилася старша донька. Ми з дружиною назвали її Анастасією. В 2005 році народилася друга донька – Поліна. Зараз Анастасія перейшла до 10-го класу в СШ №3, а Поліна незабаром піде до першого класу СШ №1. Тож ми з дружиною виховуємо доньок. Я дуже вдячний Ірині за її підтримку і розуміння моєї життєвої позиції. Я приділяю сім’ї менше часу, ніж хотів би. Але, разом з цим, Ірина в усьому радиться зі мною, і всі проблеми, хвилювання та радості ми ділимо порівну. Хоча, безумовно, повсякденні сімейні турботи здебільшого, тримаються на плечах моєї рідної дружини.

30px-Aquote2.png