Шевченко Александр Аксентьевич
Шевченко Александр.jpg
Народный депутат Верховной Рады Украины VII созыва. Профессор кафедры истории права и государства Киевского национального университета имени Тараса Шевченко.

Личное дело

Родился 26 июня 1937 года в селе Сабли в Крыму, где его родители прятались от преследования советской власти. За хорошую хату, которую в свое время построила его мама в своем родном селе на Киевщине, ее пытались «приписать» к кулакам и расстрелять.

  • По окончании десяти классов сдает экзамены на юридический факультет университета имени Шевченко в Киеве, но не проходит по конкурсу.
  • Чтобы выбраться из колхоза, вербуется лесорубом в тайге - в Архангельскую область. Вернувшись, снова пробует вступить на юрфак, и снова напрасно. Идет в армию на три с половиной года.
  • Поняв, что на юридический факультет его никогда не пропустят, поступает на историко-философский. Специализация - международные отношения, перевод. Учится на отлично, свободно владеет английским языком.
  • Поскольку тогдашней Украине не нужны ни были специалисты-международники, работает ассистентом кафедры истории Днепропетровско университета, потом едет переводчиком на строительстве металлургического комбината в Египет. Вернувшись, поступает в аспирантуру в Киеве. А в 1971 году исполняется давняя мечта - Александра Шевченко приглашают работать на юридический факультет.
  • 1972 - Защищает кандидатскую диссертацию, посвящу политике США на Ближнем Востоке, материал которой собрал в Египте. Докторскую диссертацию, посвященную взаимоотношениям США и Советского Союза, защищает лишь в 1995-м. Всего эта защита занимает 15 (!) Лет жизни - в своей работе Александр Аксентьевич представляет реальный анализ, а не «компартийный взгляд», как тогда требовали.
  • Сейчас Александр Шевченко - Профессор кафедры теории и истории государства и права Киевского НУ имени Т.Шевченко. Автор многих пособий по истории государства и права Украины.
  • 2012 - Избран народным депутатом Украины от ВО «Свобода» №5 в списке.

Дополнительные сведения

30px-Aquote1.png

Автобиография

Його називають "живою легендою університету Шевченка", ідеальним викладачем. Коли чуєш відгуки студентів про його лекції: "Було весело!", "Він один з небагатьох справжніх фахівців і талановитий лектор", "Ніколи не сумуватимеш – стільки цікавого розповідає!" – і не подумаєш, що Олександр Оксентійович Шевченко викладає Історію держава і права.

Він мріяв працювати у галузі права з десяти років. Тепер він за крок від того, щоби творити право, адже він – 5-й у списку ВО "Свобода" на виборах до Верховної Ради. З цією націоналістичною силою він поруч уже не один рік. Олександр Шевченко для "Свободи" написав проект Конституції, яка покликана докорінно змінити правовий устрій в державі, зменшити кількість законів, однак піднести рівень права та моралі. Його підручники – в пошані у студентів та фахівців. А ось чинний міністр освіти Табачнік підручник "Історія українського права" заборонив через "українське" висвітленні науки…

Ми спробували простежити шлях, який від народження у кримських горах до висот права подолав Олександр Шевченко. Студенти не помилилися – цей шлях виявився тернистим і цікавим, а ідеї Шевченка – вистраждані і невід'ємні від його сутності. Саме таким має бути політик – чесним, непідкупним, моральним, без "подвійного дна".

- Народився в Криму під горою у селі Сабли.

Батьки змушені були тікати від колективізації: мати – з Київщини, а батько – з Сумщини. Вони познайомилися у Криму, там я і народився.

У матері була сильна туга за рідною землею, і перед війною родина переїхала на Київщину, в рідне мамине село. Через півстоліття я вирішив розшукати місце, де народився. Повернувся в Крим і почав шукати радгосп "Партизани". Але таких радгоспів на півострові було безліч. Лише спогади матері і братів допомогли звузити коло пошуків – там, де я народився, були гори, а не степ. Коли я приїхав у Бахчисарайський район, серце одразу відчуло, що десь тут мій пуп закопано.

- По хліб до Києва із Зеленків ходили пішки за 100 кілометрів, бо не було чого їсти. Але у місті хліб продавали лише за паспортами, а в селян паспортів не було. Ми аж плакали – просили у товстелезної продавчині хліба. Але завжди совєцька влада давила селян – бо вони "породжували буржуазію". Так налаштовувала і людей у місті. Тож, хліба не продали. Але тоді я вперше побачив Університет і Лавру.

- Запам'ятав початок війни.

Тоді мені було 4 роки. Ми, діти, робили із соняшників "велосипеди" – з'єднували два закручені соняшники, робили ручки і так бігали по селу. Тоді я вдруге побачив машину – це було красиве вантажне авто "без носа" – зі скошеним контуром, і вперше побачив "буржуйку". За німців селяни почали добре жити.

У нашому селі було 5 колгоспів – імені Лєніна, імені Сталіна, імені Петровського, імені Калініна, імені газети "Правда". Попри те, що німці зберегли колгоспи, селянам дали по 3 десятини в особисте користування – все, що вони там вирощували, залишалося їм. Так тривало 2 роки німецької окупації: селяни завели коней, вози, сани. Тільки зайшла Червона армія – знову все вигребли.

Знову треба було 280 днів безоплатно відпрацювати у колгоспі. Діти починали працювати з першого класу, канікул у малечі ніколи не було. У школі вчилися з січня по квітень, коли в колгоспі не було роботи.

- У селі єдиною розрадою була книга. У нас була величезна, багатюща бібліотека. І я призвичаївся читати, класу з п'ятого, замість іти до школи, йшов у долину і цілий день читав. Навіть в університеті мало хто міг зі мною зрівнятися за знанням історії і літератури.

Читав навіть за роботою в колгоспі. Мені в колгоспі давали завдання везти гною. Коні чи воли знають куди йти, а я собі сиджу й читаю книгу.

- У 46–47 роках голод був не такий сильний, як 1932–33 – тоді у селян забрали навіть горщики з печей, щоби взагалі не було як і що готувати. Квашенину й солонину змішували з гноєм і обгиджували. У нашому селі, за дуже применшеними даними, у перший голод винищили 1200 людей.

- Захотів стати суддею в 10 років.

1947 року був голод, дядько вкрав 7 буряків у колгоспі. Скликали показовий суд, у село приїхали судді – і дядькові дали 7 років. Я подумав: "Який же суддя дурень – по 1 року за кожен буряк! Я буду судить не так, як він!". То пізніше я вже взнав, що суддя дав по мінімуму, бо Указ Президії Верховної Ради передбачав покарання за розкрадання державної власності – від 7 до 10 років.

Люди боялися красти, бо з тюрми ніхто ніколи не повертався. Люди помирали, а крали дуже рідко.

- На батька похоронка приходила тричі, на братів – теж по кілька разів. А всі вижили, правда, побиті були. Вони вмерли молодими – найстарший брат дожив усього до 45 років.

- Щоб отримати паспорт – "завербувався" у тайгу.

7 місяців я валив тайгу, там я мало не помер з голоду, на додаток ще й хотіли вбити. Та я заробив собі паспорт і вже був вільною людиною.

- Мені з десяти років в'їлася мрія – стати суддею. Поступав на юридичний двічі, двічі не проходив, хоча мав вищі бали, ніж у тих, хто поступив. Зрозумів: через те, що "перебував на окупованій території" і був дитиною "куркулів" – шлях на юридичний мені заказаний. Бо ж якщо жив при німцях – знаєш, що навіть при фашистах жили більш-менш по-людськи. А тут ми і куска хліба не мали…

- Замість 5 років, прослужив три з половиною. Забрали у берегову охорону у Таллінн. Морський бушлат я багато років носив і студентом.

Коли вернувся з армії, в селі в міліції мені не хотіли віддавати паспорт, казали: ти колгоспник! Зі скандалом паспорт усе-таки віддали, але зняли відбитки з усіх 10 пальців.

- З третього разу поступив в університет, на історико-міжнародний. Навчався лише на відмінно. За розподілом працював в арабських країнах перекладачем на будівництві. За рік у Єгипті вивчив арабську, щодня читав англійську й американську пресу. За 2 роки зібрав матеріал для дисертації "Політика на Близькому Сході".

- Створив проект Конституції за місяць.

Я давно шукав силу, яка могла би взяти мої ідеї на озброєння і втілювати їх у життя. Усі ці так звані "націонал-демократи" були неграмотні. Після мого знайомства зі "Свободою" Олег Тягнибок попросив написати проект Конституції. Протягом місяця я займався цією працею. Вона йшла легко – усі ці ідеї ще з 80-х років визріли в голові. Це життям вистраждане, невід'ємне від мене – захист української мови, української нації, загальне озброєння українського народу. Якби народ був зі зброєю в руках – ця влада би так не чинила.

- У Верховній Раді треба ініціювати закон про профспілки, про розподіл власності на підприємстві між робітниками. Цей закон дозволить чесно розподілити прибутки підприємства і змінити якість життя. У нас же зараз власник підприємства лише один – платить робітникам копійки, а всі прибутки виводить в офшори.

- Ми не йдемо у владу, щоби щось вхопити, ковтнути, з'їсти, вкрасти – і втекти. Ми йдемо, щоби повністю змінити систему влади. Якби в мене не було цієї ідеї – я би не йшов у політику, не йшов би до влади.

Я не женуся за депутатською зарплатою чи пенсією – більше отримую за викладання, ще є максимальна пенсія. Матеріальний бік мене не хвилює – я ж не двома ложками їм. Мені болить український народ, який став злий, ми втратили свою культуру, побут, а особливо – право. Це жахлива картина.

- Найстрашніше, що тупаки прийшли до влади, люди неграмотні. Вони – спадкоємці тієї старої совєцької держави, характерною ознакою якої було свавілля влади. Право в російській і в совєцькій імперії було відсутнє. Партія підміняла собою Закон. Йому підпорядковувався лише народ, але – не владна верхівка. Конституція не передбачала, що ухвалюються постанови ЦК КПСС і Совєта Міністрів. І сталося так, що у Совєцькому Союзі юристи почали розуміти під правом – закон.

Неможливо кожен крок людини врегулювати законодавчо. В Україні діє близько 50 000 законів і підзаконних актів, які протирічать один одному. Виходить, що суддя може використати той закон, який вигідний йому. Це порочна практика. Литвин наполягав, що до кінця року треба ухвалити 2 000 законів. Їх же ні юристи, ні народ не спроможні вивчити!

Щоби змінити цю порочну практику – треба змінити джерела права. Не закон має бути джерелом права. Право – це мораль. Мораль і право – нерозривні.

Я ввів в українську правову науку поняття "загального права" – здорового глузду і совісті. Адже всі ми (якщо психічно нормальні) розуміємо, що таке чесність, доброта, справедливість, порядність і що таке протилежні їм якості. Відповідно, юристом може бути не той, хто отримав диплом, а чесна, порядна людина, з розвиненим почуттям справедливості і доброти.

- В Україні з сивої давнини керувалися здоровим глуздом. Сьогодні бачимо дефіцит моралі, моральності, справедливості.

Треба, щоби джерелом права було загальне право – здоровий глузд і право справедливості, яка має посісти перше місце – і не тільки в судових рішеннях, а й у поведінці влади.

Замість того, щоби плодити масу законів, право слід поділити на приватне і публічне. Приватне право регулює відносини між приватними особами. Тут потрібен всього лише цивільний і цивільно-процесуальний кодекси. Натомість, у нас є господарський, сімейно-шлюбний, трудовий.

А публічне право стосується інтересу держави, всього народу. Воно має імперативний характер. Ми все зводимо до 4 кодексів: кодекс публічного права, публічно-процесуальний кодекс, кодекс цивільного права і цивільно-процесуальний. А все решта – це здоровий глузд, справедливість, доброта.

30px-Aquote2.png