Шаблон:Автобіографія

Версия от 02:30, 1 ноября 2012; imported>Patriots
30px-Aquote1.png {{{1}}} 30px-Aquote2.png

Я народився 6 січня 1967 року у селищі Ольга Приморського краю. Мого батька – Йосипа Андрійовича – кадрового офіцера, уродженця Житомирської області, доля закинула на Далекий Схід у 60-х, де він командував ротою військ ППО. Мама, Валерія Петрівна, працювала лікарем у селищній лікарні. В Японському морі по дорозі до пологового будинку прямо на кораблі народився мій брат Вадим.

Моє дитинство та шкільні роки проходили при постійних переїздах – звичайна справа для дітей радянського офіцера. У перший клас пішов у Вишньому Волочку. Далі були Великі Луки, Ржев, Калінін...

Навіть знаходячись за тисячі кілометрів від України, батьки завжди з теплотою згадували рідні місця, і особливо – Київ. На той час я ще не бачив Києва, але після батьківських розповідей вже готовий був пов’язати з цим містом своє життя.

Після закінчення школи поступив до Калінінського політехнічного інституту на факультет електронно-обчислювальної техніки. Закінчивши перший курс, був призваний до лав Збройних Сил.

Служба в армії стала переламним етапом мого життя. Служив у підрозділах, що дислокувались у Підмосков’ї, Прибалтиці, Середній Азії. Після закінчення навчального підрозділу потрапив до Афганістану. Там отримав осколкове поранення – наша колона з вантажем попала під обстріл. Два місяці провів у шпиталі в Ташкенті.

Після звільнення у запас приїхав до Києва, де одразу ж поступив до Київського політехнічного інституту на факультет гірничої електромеханіки та автоматики. В столицю України після виходу батька у відставку переїхали і мої батьки.

В КПІ вчився відмінно, за що був відзначений Ленінською стипендією.

У 1992-му закінчив Політех. Студентські роки вважаю кращими у своєму житті. У той час я по-справжньому відкрив для себе Київ, його історичну велич, долучився до духовних цінностей. За роки навчання в КПІ познайомився з прекрасними викладачами, зустрів справжніх друзів, набув першого професійного досвіду. Тут я відчув атмосферу історичного київського району – Відрадного, вперше усвідомив себе частиною територіальної громади.

Вважаю символічним і перший запис у своїй трудовій книжці: після відмітки про службу в армії зазначено: «робітник по догляду за зеленими насадженнями Управління ЖКГ Жовтневого району». Я відчув магнетизм та духовне тяжіння Києва саме у кінці 80-х, коли косив траву на Солом’янських вулицях, у дворах та парках – в районі Медмістечка, біля КПІ, вздовж линії швидкісного трамваю.

З косою в руках я обійшов найвіддаленіші закутки Солом’янки. Це допомогло мені виграти перші мажоритарні вибори до Київради у 2002 році. Адже, на відміну від моїх конкурентів, я знав про проблеми рідної Солом’янки, де влітку працював косарем, а взимку підробляв у залізничному депо, опалюючи пасажирські вагони у відстойнику...

В роки навчання в КПІ з травня по вересень виїжджав зі студентськими загонами працювати на Крайню Північ - на вугільні шахти. Робота в Заполяр’ї стала для мене другою після служби в Афганістані життєвою школою. Там, у селищі Берінговському, впродовж двох-трьох місяців доводилось спати по три години на добу. Вісім годин поспіль ми працювали в лаві з вишиною вугільного шару у 90 сантиметрів. А відразу після шахти йшли на розвантаження товарів до морського порту або на аеродром.

Умови роботи та побуту в Заполяр’ї були найважчими, але їх компенсували високими заробітками. На Півночі я заробив стартовий капітал, який дозволив мені з часом розпочати свою справу.

Після закінчення КПІ у 1992 році працював інженером-технологом на Київському заводі реле та автоматики, пізніше – фінансовим консультантом та керівником кількох науково-виробничих підприємств. З 1996-го очолював українське представництво «Franklin Group Ltd» (Великобританія).

З 2001 року – віце-президент, а пізніше президент Концерна «Київпідземшляхбуд», який займався будівництвом комунальних комунікацій – водо- и газопроводів, а також теплотрас.

У 2005-му здобув другу вищу освіту – з червоним дипломом закінчив магістратуру Національної академії державного управління при Президенті України. У 2011 році захистив кандидатську дисертацію по державному управлінню в Академії муніципального управління.

З 2008 року очолюю раду директорів створеної мною компанії Інтеко-Холдинг. Підприємство займається будівництвом промислових об’єктів, заводів, ремонтом та будівництвом доріг.

Активною політичною діятельністю зайнявся у 2002-му, коли був вперше обраний депутатом Київради. У п’ятому скликанні очолював фракцію «Наша Україна», але вийшов з партії, коли фракція почала брати участь у земельних аферах команди Черновецького.

На дострокових виборах до Київради шостого скликання балотувався в команді Блоку Віталія Кличко. Зараз позафракційний. Працюю в Комісії з питань сім’ї, молоді та спорту.

На сьогодняшній день я безпартійний.

Захоплююсь колекціонуванням живопису та фотографій. Веду меценатську діяльність. Організував низку соціальних та гуманітарних проектів – виставку в Києві картин відомого грузинського художника Ніко Піросмані, відкриття пам’ятников Шота Руставелі и Олені Телізі, підтримку Міжнародного фестивалю театральних шкіл «Натхнення», участь Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого у всесвітньому фестивалі в Пекіні, виставу «Мертві душі» за п’єсою М. Булгакова до 200-річчя Миколи Гоголя, проект «Бібліотека мистецтв» (біблиотекам і музеям 13 областей України подаровані книги та альбоми, присвячені образотворчому мистецтву України різних епох зі скарбниці Національного художнього музею), вечір балетних прем’єр та вступ світової зірки балету Ніно Ананіашвілі та ін.

Заснував іменну стипендію для кращих студентів НТУУ «КПІ».

Нагогоджений українськими та зарубіжними урядовими нагородами.

Виховую трьох дітей.